Ідентифікаційний код у виконавчому документі: ВСУ vs. Закон

У правових позиціях, які викладені у справах №6-45цс14 від 21 травня 2014 року, №6-62цс14 від 25 червня 2014 року Верховний суд України зазначив:

Вимоги до змісту виконавчого листа встановлені частиною першою статті 18 Закону України «Про виконавче провадження», якою передбачено, що потрібно зазначати у виконавчому листі індивідуальний ідентифікаційний номер боржника (фізичної особи), а пунктом 6 частини першої статті 26 цього Закону встановлено, що у разі невідповідності змісту виконавчого листа вимогам статті 18 державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження.

  Разом з тим відповідно до пункту 3 частини третьої статті 11 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець при здійсненні виконавчого провадження має право з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від  органів,  установ,  організацій,  посадових  осіб,  сторін та учасників  виконавчого  провадження   необхідні   для   проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, у тому числі й конфіденційну.

   Отже, не можна погодитись з висновком суду касаційної інстанції про те, що відсутність у виконавчому листі певних даних про особу боржника є підставою для відмови державним виконавцем у відкритті виконавчого провадження / Постанова ВСУ №6-45цс14 від 21.05.2014 р.

При цьому у виконавчому документі були відсутні дата і рік народження боржника, його паспортні дані та ідентифікаційний номер.

Тому відсутність у виконавчому листі ідентифікаційного номера боржника не є підставою для відмови державним виконавцем у відкритті виконавчого провадження / Постанова ВСУ №6-62цс14 від 25.06.2014 р.

Варто зазначити, що предметом розгляду був судовий наказ, а не виконавчий лист, як це зазначено у правовій позиції по справі №6-62цс14.

Однак, висновки суду не відповідають чинному законодавству.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 3 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження», у виконавчому документі зазначається повне найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, власне ім’я та по батькові) (для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), ідентифікаційний код суб’єкта господарської діяльності стягувача та боржника (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника (для фізичних осіб – платників податків) або номер і серія паспорта стягувача та боржника для фізичних осіб – громадян України, які через свої релігійні або інші переконання відмовилися від прийняття ідентифікаційного номера, офіційно повідомили про це відповідні органи державної влади та мають відмітку в паспорті громадянина України, а також інші дані, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню, зокрема, дата народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника, рахунки стягувача та боржника тощо.

Відповідно до п. п. ґ) п. 3.3 Інструкції з організації примусового виконання рішень, реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія і номер паспорта можуть не зазначатися в постановах у справах про адміністративні правопорушення, які виносяться на місці вчинення правопорушення або без участі особи.

Процесуальне законодавство також містять низку вимог щодо зазначення ідентифікаційного коду.

Так, ч. 4 ст. 119 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що  позовна заява повинна відповідати іншим вимогам, встановленим законом. Таким законом, зокрема, може бути Закон України «Про виконавче провадження». Даний висновок зроблено з тих підстав, що вимоги до позовної заяви викладені у ч. 1-2 ст. 119 ЦПК України. Коли законодавець хоче вказати саме на процесуальний закон, то вживається словосполучення «встановлених цим Кодексом».  У ч. 4 законодавець фактично залишає для себе місце для маневру. І хоча Закон України «Про виконавче провадження» не містить прямої вказівки на вимоги до позовної заяви, якщо позивачу відомо дані, що можуть сприяти подальшому виконанню, то зазначення дати народження та ідентифікаційного коду не буде зайвим. А також ряд інших норм Цивільного процесуального кодексу України містить подібні вимоги, а саме: ч. 2 ст. 103 ЦПК України передбачено, що судовий наказ має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України «Про виконавче провадження»; у ч. 1 ст. 369 ЦПК України зазначено, що виконавчий лист має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України «Про виконавче провадження». Аналогічна норма міститься у ст. 117 Господарського процесуального кодексу України, ст. 259 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 54 Господарського процесуального кодексу України, позовна заява повинна містити найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, ім’я та по батькові за його наявності для фізичних осіб) сторін, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб), ідентифікаційні коди суб’єкта господарської діяльності за їх наявності (для юридичних осіб) або реєстраційний номер облікової картки фізичної особи – платника податків за його наявності.

У Постанові Пленуму Вищого господарського суду «Про судове рішення» №6 від 23.03.2012 р. вказано, що:

У резолютивній частині рішення має бути остаточна відповідь щодо усіх вимог, які були предметом судового розгляду.

При цьому господарські суди повинні зазначати:

9.13. у рішеннях зі спорів, пов’язаних із стягненням грошових сум, – зокрема, дані, визначені в пункті 3 частини першої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження». У зв’язку з цим господарським судам слід враховувати таке:

9.13.1. Відповідні дані зазначаються згідно з поданою до господарського суду позовною заявою.

9.13.2. За відсутності у позовній заяві даних про найменування (ім’я) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (місце проживання), ідентифікаційний код (індивідуальний ідентифікаційний номер) тощо необхідні відомості господарському суду слід витребувати у позивача і відповідача згідно з пунктом 4 статті 65 ГПК. Якщо позивачем не подані витребувані відомості, господарський суд залишає позов без розгляду на підставі пункту 5 частини першої статті 81 ГПК.

Подібні висновки містяться у п. 10.4. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про судове рішення в адміністративній справі» №7 від 20.05.2013 р.. Однак, у постанові Пленуму Верховного суду України «Про судове рішення у цивільній справі» №14 від 18.12.2009 р. таких положень немає, що не дивно, так як до змін, внесених згідно із Законом №5037-17 від 04.07.2012 р., пункт 3 ч. 1 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» не містив імперативної вимоги зазначення ідентифікаційного коду боржника, що вказувався судом за наявності.

Також, Інструкції з діловодства №173 від 17.12.2013 р. (Додаток 22) , №174 (Додаток 15) від 17.12.2013 р., №28 від 20.02.2013 р. (пряма вказівка відсутня) містять вимогу про зазначення ідентифікаційного коду, а за порушення вимог, що містяться в інструкціях працівники суду несуть відповідальність, установлену чинним законодавством України.

Державною судовою адміністрацією України та Державною податковою службою України 26 лютого 2013 року підписано спільний наказ № 30/44 «Про затвердження Порядку надання судам загальної юрисдикції інформації про реєстраційні номери облікових карток платників податків боржників та стягувачів». На виконання даного наказу 30 травня 2013 року Міністерством доходів і зборів України та Державною судовою адміністрацією України затверджено Протокол № 1 про порядок обміну інформацією, терміни, структуру та формат електронного документу запиту та електронного документу. На даний час вказані норми технічно реалізовано, тому суд має всі законні підстави для отримання ідентифікаціних кодів ще на стадії розгляду справи, або при зверненні заявника до суду, який видав виконавчий документ, щодо приведення його у відповідність з вимогами статті 18 Закону України «Про виконавче провадження».

Тепер перейдемо до ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження». Так, у ній, зокрема, вказано, що «державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі невідповідності виконавчого документа вимогам, передбаченим статтею 18 цього Закону». Слід зауважити, що дана стаття не наділяє державного виконавця дискреційними повноваженнями відкривати чи відмовляти у відкритті виконавчого провадження, виходячи із певних обставин.

В Ухвалі по справі №К/800/31204/15 від 17 грудня 2015 року Вищий адміністративний суд України дав коротке та вдале визначення дискреційних повноважень:

Стосовно дискреційних повноважень, колегія суддів зазначає, що такими є повноваження обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є законною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може».

У такому випадку дійсно суд не може зобов’язати суб’єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде законним. Отже, у такому випадку буде відсутнім факт невиконання обов’язку та, відповідно, факт порушення прав позивача.

Натомість, у цій справі, відповідач помилково вважає свої повноваження дискреційними, оскільки у разі настання визначених законодавством умов, відповідач зобов’язаний до вчинення конкретних дій – прийняти рішення про реєстрацію випуску акцій. Підставою для відмови у прийнятті такого рішення можуть бути лише визначені законодавством обставини. Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти на власний розсуд – надати висновок, або відмовити у його наданні, існує лише один правомірний варіант поведінки.

Тобто, виходячи із формального-логічного та буквального тлумачення ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження», можна стверджувати, що у разі настання визначених законодавством умов та фактичних обставин (п. 1- 61 ст. 26 Закону) існує лише один правомірний варіант поведінки – відмовити у відкритті виконавчого провадження. Адже у статті вказано, що «державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження», а не «державний виконавець може відмовити у відкритті виконавчого провадження». Дана норма є імперативною.

У математиці є такий метод доведення теорем – «від супротивного». Припустимо, що ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження» не є імперативною і державний виконавець може діяти на власний розсуд. Тоді державний виконавець, якщо вважає, що для цього є вагомі підставами, може, ігноруючи норми закону, відкрити виконавче провадження у разі:

1) пропуску встановленого строку пред’явлення документів до виконання, адже, як стверджується у наукових статтях, рішення, що набуло законної сили повинно виконуватись в будь-якому випадку, що відповідає практиці ЄСПЛ та Конституції України;

2) неподання виконавчого документа, зазначеного у статті 17 цього Закону, та неподання заяви про відкриття виконавчого провадження у випадках, передбачених цим Законом, так як (у випадку направлення виконавчого документа поштою) заяву стягувач може відправити наступним листом, або додати документ, що засвідчує повноваження чи заяву пізніше.

3) якщо рішення, на підставі якого видано виконавчий документ, не набрало законної (юридичної) сили, крім випадків, коли воно у встановленому законом порядку допущено до негайного виконання. У даному випадку державний виконавець може самостійно відрахувати строк після якого рішення мало набрати законної сили, і якщо виконавчий документ подано після цього строку, – припустити, що рішення набрало законної сили та відкрити виконавче провадження.

4) пред’явлення виконавчого документа до органу державної виконавчої служби не за місцем або не за підвідомчістю виконання рішення. Тут же, державний виконавець може відкрити виконавче провадження, накласти арешт та вчинити інші дії, а потім направити виконавчий документ за належністю. Або ж районний відділ може відкрити виконавче провадження на суму понад 3 мільйони гривень, що підвідомче відділу примусу.

І такі варіанти дій державного виконавця можна навести щодо кожного пункту ст. 26 Закону. Виходить, що вона взагалі не потрібна, адже кожен пункт статті порушує права стягувача на задоволення своїх вимог у найкоротші строки в примусовому порядку. Цікаво, чи важко буде боржнику скасувати постанову про відкриття виконавчого провадження, якщо державний виконавець буде діяти такими способами як перераховано вище.

Також слід зауважити, що посилання Верховного суду України на п. 3 ч. 3 ст. 11 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до якого державний виконавець при здійсненні виконавчого провадження має право з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від  органів,  установ,  організацій,  посадових  осіб,  сторін та учасників  виконавчого  провадження   необхідні   для   проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, у тому числі й конфіденційну, не відповідає Рішенню Конституційного суду України № 4-рп/2011 від 31.05.2011 р.

Відповідно до абз. 4 ч. 5 вказано Рішення, статусу стягувача і боржника сторони набувають після відкриття виконавчого провадження як у разі виконання рішення суду, яким закінчується судовий розгляд справи, так і у разі виконання ухвали суду про забезпечення позову. Тобто, до відкриття провадження, статусу стягувача в рамках виконавчого провадження, особа, що подає виконавчий документ на виконання, – не набуває. Тому при прийнятті рішення про відкриття виконавчого провадження чи відмову у відкритті державний виконавець має керуватися ст.ст. 25, 26 Закону України «Про виконавче провадження».

Варто розглянути як дане питання вирішується в Проекті Закону про виконавче провадження.

Відповідно до у п. 4 ч. 1 ст. 4 Проекту Закону про виконавче провадження №2507а від 14.08.2015 р.  у виконавчому документі, зокрема, зазначаються: «ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців стягувача та боржника (для юридичних осіб за наявності). Тобто, ідентифікаційний код юридичної особи боржника вказується за наявності, а за фізичну особи чи фізичну особу-підприємця не сказано нічого. Водночас, абз. 2 ч. 1 Проекту Закону передбачає, що «у виконавчому документі можуть зазначатися інші дані (якщо вони відомі суду чи іншому органу (посадовій особі), що видав виконавчий документ), які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню рішення, зокрема реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання в установленому порядку відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті) боржника (для фізичних осіб – платників податків), його місце роботи, місцезнаходження майна боржника, реквізити рахунків стягувача і боржника, номери їх засобів зв’язку та адреси електронної пошти.

У тексті Проекту Закону від 23.03.2016 року, що поданий до другого читання, наведені схожі положення. При цьому правки Сторожука Д.А., Алексєєва І.С., Дроздик О.В., які передбачали, що відсутність у виконавчому документів ідентифікаційного коду юридичної особи в Єдиному  державному реєстрі юридичних та фізичних осіб – підприємців допускається, якщо законодавством країни, на території якої зареєстровано юридичну особу, не передбачено присвоєння юридичній особі такого коду. Для фізичних осіб реєстраційний номер облікової картки платника податків не зазначається у виконавчому документі, якщо особа є іноземцем та законодавством країни, на території якої проживає фізична особа, встановлено інші форми обліку – було відхилено.

При цьому підстави для відмови у відкриття виконавчого провадження (повернення виконавчого документ без прийняття до виконання) фактично залишилися без змін та були розширені.

Важко припустити, що за весь час розгляду справи у суду не буде можливості встановити ідентифікаційні коди сторін. Адже, якщо навіть виконавче провадження буде відкрито без ідентифікаційного коду у державного виконавця не буде можливості накласти арешт на нерухоме та рухоме майно боржника, виявити джерела доходів та рахунки боржника. При цьому державні виконавці вже виступають державними реєстраторами при накладенні арешту на нерухоме майно боржника у відповідному реєстрі, а в Україні планується запровадження системи автоматизованого арешту коштів боржника, суть якої – скорочення строку між прийняттям рішення про арешт коштів та самим арештом коштів на рахунках боржника. Але ці новації будуть знівельовані, якщо замість того щоб використовувати заходи примусового виконання рішення, державний виконавець буде здійснювати пошук ідентифікаційного коду боржника, щодо якого у виконавчому документі не буде вказано навіть дати народження та паспортних даних.

Враховуючи положення Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» про можливість відступу від правових позицій Верховного суду України, Закону України «Про виконавче провадження» та процесуальних кодексів, Рішення Конституційного суду України та ін., вважаю, що зазначення ідентифікаційного коду боржника у виконавчому документі є обов’язковою умовою для відкриття виконавчого провадження, що буде сприяти виконанню та своєчасному вчиненню виконавчих дій.

Автор: Олександр Коцага

  • Валерій Бойко

    Закон суров, но он Закон