Охоронюваний законом інтерес: за матеріалами судової практики

Перше використання терміну «законні інтереси» у текстах нормативно-правових актів відносять до 1906 року. Глава перша «Своду основных государственных законов Российской империи» від 23 квітня 1906 року, присвячена сутності верховної самодержавної влади, свідчить що «Государю императору принадлежит помилование осужденных, смягчение наказаний и общее прощение совершивших преступные деяния а также дарование милостей в случаях особых, не подходящих под действие общих законов, когда сим не нарушаются ничьи огражденные законом интересы и гражданские права».

У своєму Рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004 р. Конституційний суд України визначив основні ознаки охоронюваного законом інтересу, як правового феномену, який:  а) виходить за межі змісту суб’єктивного права; б) є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб’єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

А також дав його дефініцію. Охоронюваний законом інтерес – це прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

При поєднанні інтересу та суб’єктивного права, останнє виступає правовим інструментарієм реалізації цього інтересу. Значно складніша ситуація виникає, коли інтерес є, але конкретного інструментарію у вигляді суб’єктивного права під нього немає. Тут слід звернути увагу, що, на думку Конституційного суду України, у цивільному законодавстві, а саме у Цивільному кодексі України (ст. 16), начебто прописані способи захисту інтересів. Однак, аналіз перерахованих способів каже, що це не так – якщо не всі, то, принаймні, більшість з перерахованих судом способів захисту можна віднести до способів, коли інтерес захищається лише через відповідний захист суб’єктивного права, а не окремо інтересу як самостійного об’єкта захисту. Так, цілком зрозуміло, що в таких способах, як припинення дії, яка порушує право; примусове виконання обов’язку в натурі; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди – інтерес захищається через захист відповідного суб’єктивного права: будь то право на відшкодування збитків або примусове виконання обов’язку в натурі – обов’язку, який, як відомо, завжди корелюється з відповідним суб’єктивним правом іншої особи тощо.

Враховуючи те, що серед перелічених способів захисту інтересу суд не зазначив такий спосіб, як визнання права, можна припустити існування такого способу захисту охоронюваного законом інтересу як визнання інтересу законним, що прямо не заборонено законом.

Власне кажучи, безпосереднє згадування в нормах права інтересів як об’єкта правового захисту фактично прирівнює їх до суб’єктивних прав. Законні інтереси, які не опосередковані правовими нормами – це доправова категорія, так як інтерес передує правам та обов’язкам, тобто виступає як «суб’єктивне право, що може виникнути у майбутньому».

Таким чином, Конституційний суд у своєму рішенні чітко не розмежував способи захисту суб’єктивного права від способів захисту інтересу, який існує поза конкретним суб’єктивним правом.

Як зазначає Конституційний суд України, прагнення особи користуватися благом на підставі законного інтересу, але поза суб’єктивним правом відрізняється від того ж самого прагнення, але в рамках наявного у особи суб’єктивного права. Тобто, в першому випадку законний інтерес не передбачає вимог певних дій від інших осіб або чітко встановлених меж поведінки, в іншому випадку при суб’єктивному праві інтерес задовольняється шляхом покладення на певних осіб відповідного суб’єктивному праву обов’язку. Тому способів захисту інтересу поза суб’єктивного права об’єктивно буде значно менше, адже менше буде реальних життєвих випадків, коли цей інтерес дійсно буде підлягати захисту з боку закону та права. Серед прикладів останніх, тобто способів, які можна використати для захисту законного інтересу поза суб’єктивним правом, можна навести спосіб – визнання правочину недійсним. Цей спосіб є комплексним, тобто він може захищати інтереси як у рамках суб’єктивного права, так і поза нього.

Відповідно до ст. 11 ЦК України договір та закон є одними з можливих підстав виникнення цивільних прав, а не інтересу, тобто навіть якщо певний інтерес і буде закріплений на рівні договору чи закону, то він обов’язково в цьому випадку буде поєднаний з відповідним суб’єктивним правом.

Захисту, на думку Конституційного суду України, підлягає лише законний інтерес. Законність інтересу, в свою чергу, визначається правилом «дозволено все, що не забороняється законом», тобто у випадках, коли інтерес не підлягає охороні ані законом, ані правом, законодавець завжди прямо про це зазначає. Чинний Цивільний кодекс України, приміром, передбачає різні обмежувачі захисту інтересу як самостійного об’єкта, зокрема, невідповідність інтересу загальним засадам цивільного законодавства (ст. 15 ЦКУ), порушення при реалізації інтересу прав інших осіб (ст. 16 ЦКУ). Втім, поза увагою законодавства України залишається питання часового обмеження законності інтересу. На відміну від українського законодавства, досвід країн англосаксонського права в цьому питанні значно більший. Тут діє концепція the rule against perpetuities (правило проти вічності), зміст якої передбачає, що законний інтерес не може охоронятися вічно. Існують певні часові межі, в рамках яких і може відбуватися відповідний захист інтересу. Цей період обчислюється 21 роком після смерті останньої особи, яка жила на момент надання розпорядження, і до якої це розпорядження має відношення. Додатково цей період може бути продовжений на строк вагітності.

Виникнення згаданої вище концепції пов’язано зі справою герцога Norfolk (1682), коли останній у своєму розпорядженні визначив поетапний порядок переходу свого майна спочатку до старшого сина, а потім і до інших, аж до четвертого сина включно. Крім того, у розпорядженні були передбачені умови переходу майна й наступним поколінням нащадків, за умови настання певних обставин. Таким чином, своїм розпорядженням герцог Norfolk, по суті, визначив юридичну та фактичну долю свого майна на багато років вперед після своєї смерті, чим, звичайно, значно обмежував права своїх спадкоємців та можливий рух цього майна у цивільному обороті. На думку суду, який розглядав цю справу, обтяження майна розпорядженням герцога на строк, більший за життя тих людей, які жили на момент надання розпорядження, є неправильним. Однак, сам суд при розгляді справи не визначив період, в межах якого, з його точки зору, законний інтерес доцільно б було захищати, за нього це зробив вже інший склад суду в справі Cadell v. Palmer (1833).

Розглянемо на прикладах із судової практики, що під категорією «охоронюваний законом інтерес» розуміють українські суди. Варто зазначити, що у більшості рішень, які містяться у Єдиному державному реєстрі судових рішень, посилання на дефініцію Конституційного суду України є формальним та не відповідає суті справи. Ще більш рідкісними є випадки, коли суд визначає законні інтереси позивача й приймає рішення виходячи саме з них.

Отже, для зручності розподілимо рішення по категоріям.

 І. ЗЕМЛЯ

1.1. Вищий  господарський  суд України у постанові по справі № 909/1168/14 від 07.07.2015 р. вказав:

 …позивач обґрунтовував своє звернення до суду, з посиланням на статті 120 ЗК України та 377 ЦК України, порушенням його права і охоронюваного законом інтересу з набуття земельної ділянки під придбаними спорудами пропорційно до часток осіб у праві власності на об’єкти нерухомості, які знаходяться на тій самій земельній ділянці, що і належні позивачу об’єкти нерухомості. Порушення вбачає у невідповідності порядку надання земельних ділянок державної або комунальної власності на стадії дозволу третім особам розробляти технічну документацію на земельні ділянки, а саме формувати нові земельні ділянки, розмір яких порушить права і інтереси позивача на отримання дозволу на розроблення технічної документації на земельну ділянку під належним йому об’єктом нерухомості у пропорційному розмірі.

Інтерес позивача стосовно набуття земельної ділянки у необхідному для обслуговування розмірі є законним, не суперечить Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам та відповідає критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого дано в резолютивній частині Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року №18-рп/2004.

У даній справі позивач є власником 5982/10000 частки нежитлових приміщень загальною площею 772,90 кв. м, а співвласники нежитлових приміщень володіють 3526/10000 частки та 290/10000 частки нежитлових приміщень. За письмовими заявами співвласників позивача міською радою були прийняті рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок 4388 кв. м. та 1479 кв. м. відповідно. При цьому загальна площа земельної ділянки, яку використовував попередній власник нежитлових приміщень становить 10000,9 кв. м. Тобто, розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у вказаних розмірах, в подальшому порушить суб’єктивне право позивача в набутті ним, відповідно до ч. 4 ст. 120 ЗК України, його пропорційної частки. І хоча сам факт надання дозволу ще не порушує право позивача, як вбачається з постанови Львівського апеляційного господарського суду по справі № 909/1168/14 від 01.04.2015 р., охоронюваний законом інтерес позивача стосовно набуття земельної ділянки у необхідному для обслуговування нежитлових приміщень розмірі підлягає захисту.

1.2 Вищий господарський суд України у постанові №13/264/07-НР від 11.02.2010 р., що перекликається із постановою ВГСУ № 5016/2885/2011(3/174) від 22.06.2012 р., висловив таку позицію:

Крім того, за висновком суду, звертаючись до господарського суду із позовом про визнання недійсним договору оренди землі від 19.10.2004 року, ФОП ОСОБА_4 не врахував приписи ч.1 ст.207 Господарського кодексу України, оскільки він не є ані стороною оспорюваного договору, ані відповідним органом державної влади, наділеним повноваженнями контролювати укладання господарських договорів, в тому числі з оренди землі.

Проте з таким висновком погодитися не можна.

Направляючи справу на новий розгляд, суд касаційної інстанції звертав увагу судів, що позивач обґрунтовував своє звернення до суду, в тому числі з посиланням на статтю 16 Закону України “Про оренду землі”, порушенням його охоронюваного законом інтересу з набуття у користування земельної ділянки на умовах конкурсу, оскільки він був зацікавлений у отриманні земельної ділянки, що є предметом спірного договору, про що подавав у орган місцевого самоврядування відповідну заяву.

Інтерес позивача стосовно набуття в оренду земельної ділянки є законним, не суперечить Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам та відповідає критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого дано в резолютивній частині Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004.

…Отже той факт, що позивач не є стороною спірного договору, не позбавляє його права звернення до суду з вимогою про захист охоронюваного законом інтересу.

Тобто, при розгляді даної справи, судом встановлено, що порушення процедури надання спірної земельної ділянки без проведення аукціону, призвело до порушення охоронюваного законом інтересу позивача, хоча він і не є стороною договору. Тому позовні вимоги було задоволено. Також в іншій постанові ВГСУ №5016/2885/2011(3/174) від 22.06.2012 р. вказано, що передача спірної земельної ділянки в оренду без прийняття відповідного рішення є порушенням процедури. А подальше надання дозволу на розробку технічної документації по оформленню права користування земельними ділянками за рахунок земель раніше наданих в користування на умовах оренди за рішенням та договором, що визнаний судом недійсним, є порушенням законодавства.

1.3 У постанові №5002-5/1336.1-2011 від 23.01.2012 р. Севастопольський апеляційний господарський суд зазначив:

І хоча права на землю у позивача для зазначених цілей на момент прийняття спірного рішення відповідача ще не виникло, проте він не позбавлений права звернутися до суду за захистом охоронюваного законом інтересу.

…. Судова колегія дійшла переконливого висновку щодо наявності у корпорації «Таврида» саме охоронюваного законом інтересу на отримання у користування спірної земельної ділянки для здійснення господарської діяльності з видобування корисних копалин на ній, а тому надання третім особам дозволу на розробку проекту землеустрою з відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлових будинків та гаражів, рівно як і передача землі у власність та користування іншим особам, прямо зачіпає інтереси позивача.

    …. Таким чином, суд апеляційної інстанції, ураховуючи обов’язкові для виконання вказівки суду касаційної інстанції, викладені у постанові від 25.01.11 у даній справі, дійшов однозначного висновку, що рішення 38 сесії IV скликання Сімферопольської міської ради “Про надання дозволу на розробку проектів землеустрою з відведення земельних ділянок, надання, передачу громадянам України, юридичним та фізичним особам підприємцям земельних ділянок у власність, постійне користування, оренду в м. Сімферополі” від 23.02.2006 № 535 в частині видачі дозволу громадянам України на виконання проектів землеустрою з відведення земельних ділянок у власність, оренду для будівництва та обслуговування житлових будівель та гаражів в районі вул. Беспалова м. Сімферополя на території Південного флангу Марьїнського родовища зачіпає законні інтереси позивача та прийнято з грубим порушенням норм діючого земельного законодавства України, що у сукупності є безумовним підставами для визнання його недійсним у цій частині.

Тобто, суд підтвердив позицію позивача, що наявність спеціальних дозволів на користування надрами та акту про надання гірничого відводу, отримання яких передує стадії оформлення права на земельну ділянку є належною підставою вважати, що прийняття незаконного рішення міською радою про надання дозволу громадянам України на розробку проектів землеустрою з відведення спірних земельних ділянок у власність, оренду для будівництва та обслуговування житлових будівель та гаражів, без зміни цільового призначення, порушує законні інтереси позивача. Знову ж таки, можна стверджувати, що охоронюваний законом інтерес виступає як суб’єктивне майбутнє право позивача, що може бути порушене сьогоднішніми діями міськради.

IІ. НЕРУХОМІСТЬ

2.1 Оболонський районний суд м. Києва у рішенні по справі № 2-457/12 від 14.05.2013 р. вказав:

…виходячи з матеріалів справи, пояснень представників сторін, досліджених доказів,  суд приходить до висновку, що позивачка звернулася до суду за захистом не тільки своїх порушених прав, але і за захистом охоронюваного законом інтересу.

отже, невиконання відповідачем умов договору резервування приміщення № НП-1 від 30 жовтня 2007 року, порушує охоронюваний законом інтерес позивачки, який підлягає захисту шляхом стягнення суми збитків у судовому порядку.

У цій справ між сторонами у справі був укладений договір резервування приміщення з метою придбання позивачем  в первісну власність об’єктів нерухомості, а саме: приміщення аптеки площею 222,00 кв. м та офісного приміщення площею 54,50 кв. м, загальною площею 276,50 кв. м, на другому поверсі житлового будинку. Однак, в подальшому позивачу відповідачем передано об’єкт нерухомості загальною площею 248,1 кв. м, тобто, на 28,4 кв. м  менше, ніж відповідач зобов’язаний передати, крім того, до складу загальної площі об’єкта нерухомості відкриті майданчики, що знаходяться біля приміщення офісу та приміщення аптеки, які на час укладення договору резервування приміщення не визначалися як галереї та до складу приміщень не входили. Тому замість нерухомості площею 276,50 кв. м., позивач отримав 119,1 кв. м.

Саме законний інтерес з набуття у власність нерухомості в обсязі, що визначений договором, Оболонський районний суд м. Києва визнав таким, що підлягає захисту. В подальшому дане рішення було скасовано Апеляційним судом м. Києва рішенням № 22-ц/796/9085/2013 від 26.09.2013 р., але ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 6-44181св13 від 18.12.2013 р. рішення першої інстанції було залишено в силі. Як друга, так і третя інстанції не звертались у своїх рішеннях до категорії «охоронюваного законом інтересу», що зрозуміло, так як вимоги позивача ґрунтуються на нормах закону та укладеного договору. Тому висновки суду про те, що «позивачка звернулася до суду за захистом не тільки своїх порушених прав, але і за захистом охоронюваного законом інтересу», на мою думку, є безпідставними.

2.2 У постанові №21/438-Н від 19.11.2009 р. Вищого господарського суду України, зазначив:

Так, відповідно до ст.1 ГПК України до господарського суду мають право звертатися підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльної за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

За змістом вищенаведеної процесуальної норми, звертаючись до суду з позовом, особа має обґрунтувати порушення свого права або легітимного інтересу стосовно предмету спору.

Головне управління юстиції у Хмельницькій області, звертаючись до суду з позовом, зазначало, що воно є органом, який контролює своєчасність і повноту виконання рішень, проте відчуження арештованого державним виконавцем майна може бути підставою для подання стягувачами позовів до органу державної виконавчої служби, а також унеможливлює виконання плану наповнення державного бюджету сумами виконавчого збору.

… Враховуючи вищенаведені завдання позивач має право звернення до суду з позовом про захист легітимного інтересу, який витікає з завдань у вигляді: організації виконання рішень відповідно до закону, усунення причин порушення законів при виконанні рішень судів, контролю за дотриманням порядку реєстрації обтяжень нерухомого майна.

Легітимний інтерес позивача стосовно визнання недійсними акту ВАТ “Олешинське” та правочину щодо внесення останнім свого майна в статутний фонд ТОВ “Нові аграрні технології” є законним, не суперечить Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам та відповідає критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого дано в резолютивній частині Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004.

Однією з підстав відмови стало те, що спір щодо правомірності передачі у статутний фонд ТОВ “Нові аграрні технології” будівель та споруд ВАТ “Олешинське” відповідно до акту від 18.09.2006 року за своєю правовою природою є корпоративним спором, а тому позивач, оскільки не є учасником корпоративних правовідносин, не може бути субєктом корпоративного спору.

Колегія суддів, з урахуванням вищевикладеного, вважає наведене судження суду помилковим, оскільки Головне управління юстиції у Хмельницькій області звернулось з позовом про захист легітимного інтересу на виконання рішення суду відповідно до закону, а не про захист корпоративного права або інтересу, яке виникає з корпоративних відносин між товариством та його учасником.

 Постановою Відділу державної виконавчої служби у Хмельницькому районі накладено арешт на все майно, що належить боржнику, внесено відомості до Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна, а також заборонено боржнику здійснювати відчуження будь-якого майна.

Однак, Хмельницьким БТІ було переоформлено право власності на арештоване майно, чим порушено п.2.2. «Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно», затвердженого наказом Мінюсту №7/5 від 07.02.2002 р. при реєстрації прав власності на нерухоме майно, які виникли  відповідно до договорів про відчуження нерухомого майна, що не посвідчені в нотаріальному порядку, подається також довідка про відсутність або наявність арештів з Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна.

В подальшому справу № 21/438-Н прийнято судом першої інстанції до свого провадження, за номером № 6/21/438-Н. Ухвалою суду від 22.07.2010 р. провадження у справі було зупинено до вирішення господарським судом Хмельницької області справи № 15/1023-10 та набрання судовим рішенням законної сили. Ухвалою суду від 18.11.2014 р. провадження у справі №6/21/438-Н було поновлено, позов залишенню без розгляду на підставі п. 5 ст. 81 ГПК України.

У вищенаведеній постанові ВГСУ бачимо, що охоронюваний законом інтерес опосередкований та витікає з повноважень, функцій та завдань органу. Неналежне виконання покладених на Головне управління юстиції у Хмельницькій області обов’язків може призвести до порушення прав стягувачів в рамках виконавчого провадження, що негативно позначиться на інтересах та правах самого управління та держави.

2.3 У рішенні №1705/1713/2012 від 11.03.2013 р. Апеляційного суду Рівненської області охоронюваний законом інтерес визначено наступним чином:

За обставин, коли  арештоване майно на забезпечення позову, було відчужене відповідачем всупереч ухвали суду, законний інтерес позивача полягає в тому, щоб у майбутньому забезпечити задоволення своїх вимог як кредитора за зобов’язанням, в якому боржником є особа, на майно якої було накладено арешт.

…Отже, ОСОБА_1, хоч і не була стороною в договорі дарування, однак на законних підставах звернулась до суду за захистом своїх законних інтересів.

 Тобто, хоча рішення, яким би вирішувався основний спір між сторонами не прийняте, вибуття із власності відповідача майна, всупереч ухвали, суду може нашкодити законним інтересам позивача (суб’єктивному праву, що може виникнути у майбутньому).

2.4 У постанові №9пд/5014/1147/2012 від 15.08.2012 р. Донецький апеляційний господарський суд зазначив наступне:

Виходячи з наданого Конституційним Судом України поняття «охоронюваний законом інтерес»- прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам, судова колегія робить висновок, що позиція Міненерговуглепрому, викладена в листі 2/12-1282 від 27.04.2012р. та невизначеність відповідача (орендодавця) з приводу подальшого продовження дії договору, яка полягає у надсиланні позивачу листа №11-06-02154 від 03.05.2012р. про незгоду органу управління орендованим майном з продовженням договору оренди та у фактичних діях РВ ФДМУ по Луганській області по схваленню такого продовження, порушує охоронюваний законом інтерес позивача (орендаря) щодо його впевненості в існуванні договірних відносин між сторонами та наявності правових підстав для користування орендованим майном і виконання ним своїх зобов’язань, у тому числі з оплати орендних платежів на користь держави.

У випадках, коли інтерес не підлягає охороні ані законом, ані правом, законодавець завжди прямо про це зазначає. Так, у ЦК України містяться поняття інтересу, який може суперечити загальним засадам цивільного законодавства (стаття 15), інтересам інших (стаття 64), та інтересу, який не суперечить закону (стаття 980), чим підкреслюється, що у тих чи інших правовідносинах, з одного боку, існують інтереси, які не підлягають охороні законом, оскільки вони йому суперечать, а з другого – може виникнути конфлікт інтересів. Частина третя статті 16 названого Кодексу застерігає, що суд може відмовити у захисті інтересів особи, якщо при реалізації останніх вона не утримується від дій, які могли б порушувати права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині, має намір завдати шкоди іншій особі або зловживати правом в інших формах, не додержується моральних засад суспільства, неправомірно обмежує конкуренцію, вдається до недобросовісної конкуренції, зловживає монопольним становищем на ринку.

В матеріалах справи відсутні докази в підтвердження наявності обставин, що унеможливлюють захист зазначеного законного інтересу позивача, зокрема чинне законодавство не містить положень, які прямо визначають цей інтерес таким, що не відповідає його приписам. Разом з цим, апеляційний суд не вбачає ймовірності виникнення конфлікту інтересів позивача та відповідача, який відповідальний перед Президентом України, реалізує державну політику у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, управління об’єктами державної власності та діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України, внаслідок продовження дії договору оренди державного майна №001328/09 від 15.05.2002р., оскільки під час судового розгляду справи сторонами не доведено належними доказами заперечень щодо існування договору. Також, не вбачається ймовірності настання передбачених ч.3 ст.16 ЦК України негативних наслідків реалізації цього законного інтересу, що зумовлює необхідність відмови у його судовому захисті.

В своєму рішенні №15-рп/2004 від 02.11.2004р. Конституційний Суд України зазначив, що справедливість – одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Елементи права, зокрема, розмірність, рівність, мораль, об’єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права.

За таких обставин, судова колегія дійшла висновку, що законний інтерес позивача щодо правової впевненості існування договірних відносин та можливості титульного володіння орендованим майном на законних підставах підлягає судовому захисту, а договір оренди майна №001328/09 від 15.05.2002р. – продовженню строком на 5 років, тобто до 15.05.2017р.

У даній справі Міністерство енергетики та вугільної промисловості України надіслало до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Луганській області лист від 27.04.2012р. за № 2/12-1282, яким відмовилось від погодження продовження терміну дії договору оренди від 15.05.2002р. №001328/09 та після закінчення його дії просило розпочати процедуру повернення державного майна цілісного майнового комплексу збагачувальної установки «Центральна», що не увійшла до статутного фонду ДХК «Антрацит», до сфери управління Міністерства шляхом приєднання поверненого після оренди майна до майна Державного підприємства «Антрацит».

В свою чергу, РВ ФДУ по Луганській області листом №11-06-02154 від 03.05.2012р. повідомив позивача, що ним отримано лист Міністерства енергетики та вугільної промисловості України від 27.04.2012р. №2/12-1282 та, що останнє не погодило продовження дії договору оренди від 15.05.2002р. №001328/09 цілісного майнового комплексу ЗУ «Центральна», яка не увійшла до статутного фонду ДХК «Антрацит», та після закінчення строку дії договору оренди Міністерство просить розпочати процедуру повернення вказаного ЦМК до сфери його управління шляхом приєднання поверненого після оренди ЦМК до ДП «Антрацит».

Позивач, вважаючи порушеним його переважне право на продовження договору оренди державного майна №001328/09 від 15.05.2002р. на той же строк і на тих же умовах, передбачених вказаним договором, звернувся до суду з даним позовом про визнання договору оренди державного майна №001328/09 від 15.05.2002р. продовженим строком на 5 років, тобто до 15.05.2017р., в обґрунтування якого послався на приписи ч.3 ст.17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», ч.1 ст.285 Господарського кодексу України.

Вищенаведений лист РВ ФДУ по Луганській області, на думку суду, не може розцінюватись як заява орендодавця про припинення договору оренди, оскільки в ньому викладена лише позиція Міністерства енергетики та вугільної промисловості України з приводу продовження договору оренди державного майна №001328/09 від 15.05.2002р. Вказаний лист взагалі не містить заперечень відповідача щодо поновлення договору на новий строк та відповідно до п.п.2.5., 2.6., 5.8. договору, вказівок позивачу щодо передачі об’єкту оренди юридичній особі, визначеній орендодавцем, за актом прийому-передачі, передавальним балансом та актом оцінки. Тобто вказаний лист не свідчить про намір РВ ФДМУ по Луганській області, до основних завдань якого належать реалізація державної політики у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, скористатись рекомендаціями Міненерговуглепрому та припинити договір оренди.

Натомість, фактичні дії відповідача свідчать про прийняття належно виконаних зобов’язань позивачем відповідно до умов договору оренди та про схвалення продовження його дії на новий строк. Так, після закінчення строку дії договору оренди ТОВ «Гірничо-збагачувальна фабрика «Центральна» продовжувало користуватися об’єктом оренди і здійснило із травня по липень 2012 року включно орендні щомісячні платежі, а відповідач не повернув позивачу сплачені ним кошти як безпідставно отримані, не вимагав повернути об’єкт оренди йому, Міненерговуглепрому або іншій особі та не повідомив, що сплачені за травень – липень 2012 року кошти зараховані ним в рахунок неустойки відповідно до ч.2 ст.785 ЦК України.

Поряд з цим, про добросовісність позивача як орендаря свідчить акт оцінки цілісного майнового комплексу підприємства, організації, їх структурного підрозділу, що передається в оренду, складений комісійно за участі представників позивача і відповідача та затверджений наказом РВ ФДМУ по Луганській області №347 від 30.03.2012р. Згідно вказаного акту вартість майна, що передана в оренду, становить 1457688грн., а на час укладання договору оренди державного майна №001328/09 від 15.05.2002р. вартість майна складала 386501грн.. Наведене вказує на поліпшення орендованого майна, здійснені позивачем.

У зв’язку з даними обставинами суд дійшов висновку про наявність у позивача охоронюваного законом інтересу щодо його впевненості в існуванні договірних відносин між сторонами та наявності правових підстав для користування орендованим майном і виконання ним своїх зобов’язань, у тому числі з оплати орендних платежів на користь держави.

2.5 Господарський суд Одеської області у рішенні № 916/1914/13 від 22.08.2013 р. вказав:

Згідно пояснень позивача житловий комплекс за адресою м. Одеса, вул. Ген. Плієва, 1 будується з 2007 року із перервами в будівельних роботах, пов’язаних із кризовою ситуацією в будівництві. Відновлення будівництва об’єкту сталося виключно за допомогою додаткових інвестицій.

Тому суд вважає обґрунтованими твердження позивача та вважає направлення інвестицій від третіх осіб на сплату необґрунтованої пайової участі, яка є завищеною відповідно до вимог чинного законодавства, замість направлення цих коштів на відновлення будівництва таким, що суперечить загальним засадам цивільного законодавства, а саме розумності, добросовісності та справедливості.

Згідно п. 2.1 договору про участь в будівництві нерухомого майна позивач укладав договір з відповідачем 2 саме для забезпечення добудови об’єкту.

З врахуванням зазначеного захист інвестицій громадян (третіх осіб) які вже декілька років прагнуть отримати житло в цьому Об’єкті, та направлення отриманих від громадян коштів саме на будівельні роботи,  є однією із цілей та задач позивача, задля яких Позивач й приймає учать у добудові Об’єкту.

В цьому полягає охоронюваний законом інтерес позивача, який на думку суду підлягає захисту.

З огляду на зазначене суд приходить до висновку, що виконанням Договору, що має ознаки недійсного, відповідачі порушують охоронюваний законом інтерес Позивача, як суб’єкта цивільно-правових відносин та суб’єкта господарювання, який керуючись загальними засадами цивільного законодавства України, конституційними основами правопорядку у сфері господарювання, загальними принципами господарювання прагне здійснення будівництва Об’єкту та укладення (виконання) будь-яких угод пов’язаних із будівництвом Об’єкту, із суворим дотриманням вимог чинних нормативних актів та з метою (що відповідає Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам) здійснення господарської діяльності, не порушуючи права третіх осіб.

Тобто вимоги Виконавчого комітету Одеської міської ради щодо виконання Договору, що має ознаки недійсного є порушенням з боку відповідача 2 охоронюваних законом інтересів Позивача та суперечить загальним засадам цивільного законодавства, а саме розумності, добросовісності та справедливості, чим порушуються вимоги п. 6 ч. 1 ст. 3 Цивільного кодексу України.

Дане рішення вистояло в апеляційній інстанції, але не в касаційній, яка вказала, що суди попередніх інстанцій: не встановили в чому саме полягає порушення прав та законних інтересів позивача; дійшли передчасного та необґрунтованого висновку щодо задоволення позовних вимог в частині зобов’язання відповідачів укласти договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту відповідно до вимог чинного законодавства України, оскільки не надали належної правової оцінки тому, що позивач не є стороною спірного договору. В подальшому суд у І, ІІ, ІІІ інстанції притримувався позиції, що Виконком та ПП „Перспектива-Ріелтор”, укладаючи 15.11.2006 р. договір пайової участі замовників у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Одеси, ніяким чином не могли порушити права та охоронювані законом інтереси ТОВ „Фонд сприяння добудові”, так як останнє вступило у відносини, пов’язані з будівництвом житлового будинку за адресою: м. Одеса вул. Генерала Плієва,1, тільки в 2012 р., а позовна вимога відносно зобов’язання відповідачів укласти договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту з урахуванням положень ст.40 Закону України „Про регулювання містобудівної діяльності” не підлягає задоволенню, оскільки фактично спрямована на примушення інших осіб до вчинення цивільно-правової угоди, що прямо заборонено ст.627 ЦК України. При цьому потрібно було ставити питання про приведення договору у відповідність до норм чинного законодавства, згідно з ч. 7 Прикінцевих положень Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Незважаючи на дані обставини, тлумачення Господарським судом Одеської області охоронюваного законом інтересу відповідає критеріям, вказаним у рішенні Конституційного суду України.

 

ІІІ. КОРПОРАТИВНІ ПРАВА

3.1  Харківський апеляційний господарський суд у постанові №917/2227/15 від 09.03.2016 р. вказав:

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на відсутність в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців переліку засновників (учасників) ПОМВОАБ  “Полтавоблагробуд”, до яких належить і Карлівське КБМО  “Райагорбуд”, що, на думку позивача, є порушенням приписів Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” та законного інтересу позивача,  оскільки відповідно до п. 1 ст. 18 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” у спорі з третьою особою можуть бути використані тільки відомості, які внесені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (далі Реєстр).

Місцевий господарський суд,  обґрунтовуючи висновок про відмову в задоволенні позовних вимог, зазначив, що право позивача не порушено.

В цій частині колегія суддів зазначає, що, виходячи із юридичного змісту позовної заяви, позивач звернувся до суду із вимогою про захист охоронюваного законом інтересу на здійснення легального та правомірного розпорядження належною йому часткою; інтересу забезпечити належній позивачу частці у підприємстві здатності цивільного обороту шляхом укладення правочинів.

В даному випадку захисту вимагає законний інтерес позивача бути внесеним до Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб-підприємців (ч. 2 ст. 17 Закону) в якості засновника, мати можливість використовувати відомості з ЄДР у спорі з третіми особами (ст. 18 Закону), мати право вважати інформацію внесену до ЄДР достовірною (ст. 16 Закону) та забезпечити оборот частки в разі укладання цивільно-правових угод відчуження даної частки.

Способи захисту цивільного права та інтересів зазначені в ст. 16 ЦК  України та ст .20 ГК України.

Правовий аналіз положень ЦК, ГК України, Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» дозволяє дійти висновку про те, що обраний позивачами спосіб захисту свого інтересу, не суперечить діючому законодавству.

Вибраний позивачем спосіб захисту інтересу відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам спричиненим цим порушенням (Постанова ВСУ від 12 червня 2013 року, справа № 6-цс 13).

Крім того, оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту свого інтересу, колегія суддів керується приписами Постанови Верховного Суду України від 21 травня 2012 р. у справі №6-48704св10, де, зокрема, зазначено, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного інтересу підлягають застосуванню із дотриманням положень ст.ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний спосіб правового захисту, не заборонений законом. Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (ст.ст. 8,9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений ст. 16 ЦК України, але є ефективним способом захисту.   

Тому вимога позивача про захист інтересу, на думку колегії суду, є належною і ефективною.

….В зв’язку з вищенаведеним, колегія суддів вважає, що задоволення позову захистить законний інтерес позивача та надасть можливість в подальшому реалізувати п. 5 ст. 26 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», якою передбачено, що якщо ліквідатор виявить частку, яка належить банкруту у спільному майні, з метою задоволення вимог кредиторів в установленому законом порядку порушує питання про виділення цієї частки.

Продаж корпоративних прав позивача призведе до надходження коштів на ліквідаційний рахунок позивача, що в свою чергу, забезпечить погашення вимог кредиторів банкрута.

В даному спорі встановлено, що позивач є засновником відповідача і цей факт є безспірним. За таких умов задоволення позову вносить визначеність в дані Реєстру, забезпечує частці здатність цивільного обороту і не порушує будь-чиїх прав.

У зв’язку з тим, що Карлівське КБМО «Райагробуд» є засновником ПОМВОАБ «Полтавоблагробуд» і знаходиться в процедурі банкрутства, виникла необхідність продажу належної йому части і отримання коштів для задоволення вимог кредиторів. Однак, через відсутність запису в Реєстрі позивач фактично позбавлений правомочностей власника частки, а майбутній її набувач не зможе здійснити перереєстрацію в Реєстрі, навіть у разі укладення угоди про купівлю-продаж частки.

І хоча Карлівське КБМО  «Райагорбуд», відповідно до реєстру учасників загальних зборів, входить до складу засновників ПОМВОАБ, ніким не оспорюється та визнається самим об’єднанням, не внесення даних відомостей до Реєстру нівелює суб’єктивне право позивача на здійснення розпорядження часткою, яка фактично позбавляється ознак об’єкта цивільного обороту.

Захист інтересу не обмежується ст. 16 ЦК України та ст .20 ГК України, так як перелік способів захисту не є вичерпним, на чому наголошено в рішенні суду.

IV. ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ

4.1 Київський апеляційний господарський суд у постанові №5011-12/11965-2012 від 25.09.2013 р. висловив таку позицію:

Як вбачається з матеріалів справи, та вірно встановлено судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні, порушення охоронюваного законом інтересу позивача, за захистом якого він звернувся до суду, відповідно до вимог чинного в Україні законодавства, полягає в тому, що спірний Патент України № 21644 на промисловий зразок «Пробка гумова для закупорювання флаконів з лікарськими засобами», власником якого є ТОВ «Юнік Фарма», фактично унеможливлює використання позивачем гумової пробки з ознаками, що вказані як суттєві для запатентованого промислового зразка, при виробництві і застосовуванні гумової пробки для закупорюванням флаконів з лікарськими засобами.

Крім того, згідно з листом Державної митної служби України від 21.05.2012 № 11.1/3-16.5/5721, промисловий зразок «Пробка гумова для закупорювання флаконів з лікарськими засобами» за Патентом України № 21644 від 25.03.2011 зареєстрований у митному реєстрі об’єктів права інтелектуальної власності 27.10.2011 за № 341.

Відповідно до ст. 256 Митного кодексу України від 11.07.2002  № 92-IV, що діяв на дату реєстрації промислового зразка за Патентом України № 21644, а також відповідно до п. 5 ст. 398 чинного Митного кодексу України від 13.03.2012 № 4495-VI, після реєстрації у митному реєстрі об’єкта права інтелектуальної власності, на підставі даних такого реєстру митні органи вживають заходів щодо запобігання переміщенню через митний кордон України контрафактних товарів, що можуть містити охоронювані законодавством України об’єкти інтелектуальної власності.

Таким чином, реєстрація у митному реєстрі об’єктів права інтелектуальної власності дає змогу ТОВ «Юнік Фарма» вчиняти дії, спрямовані на запобігання ввезенню на митну територію України товарів, що підпадають під обсяг правової охорони, що випливає з Патенту № 21644, іншими суб’єктами господарювання, зокрема позивачем.

З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що матеріали справи містять докази, які підтверджують наявність у позивача охоронюваного законом інтересу, захист якого потребує звернення з позовом до суду.

В процесі розгляду справи суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивач належними засобами доказування довів факт порушення його охоронюваного законом інтересу та те, що спірний промисловий зразок «Пробка гумова для закупорювання флаконів з лікарськими засобами», що охороняється Патентом України № 21644, на момент подачі заявки на реєстрацію не відповідав умовам надання правової охорони за критерієм “новизна”, що в подальшому обґрунтовано підтвердив і Висновок судової експертизи об’єктів інтелектуальної власності № 47/13 від 20.05.2013, тоді як апелянт належних доказів на спростування зазначених обставин а ні суду першої інстанції, а ні суду апеляційної інстанції не надав.

Наявність патенту на промисловий зразок «Пробка гумова для закупорювання флаконів з лікарськими засобами» у ТОВ «Юнік Фарма» фактично унеможливлювала торгівлю Вест Фармасьютікал Сервісиз на території України, так як більшість виробів містять ознаки, що підпадають під дію патенту. У даній справі можна побачити деякі елементи так званого «патентного троллінгу», що зараз дуже поширився. І хоча суб’єктивне право, як таке, позивача даний патент не порушує, охоронюваний законом інтерес щодо легального виробництва та завезення на територію України продукції з ознаками, що вказані як суттєві для запатентованого промислового зразка, підлягає захисту.

4.2  Київський апеляційний господарський суд у постанові №910/13533/15 від 22.12.2015 р. вказав на те, що:

Як вбачається з матеріалів справи, охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого він звернувся до суду відповідно до вимог чинного в Україні законодавства, полягає в тому, що, на  його думку,  оспорюваний знак  для  товарів  і  послуг  „Женский журнал” за  свідоцтвом України № 32081 не  відповідав  умовам  надання правової  охорони  на  момент   подання  заявки на  реєстрацію цього  знаку.

Матеріалами справи підтверджується, що в провадженні Господарського суду міста Києва перебуває справа № 910/12226/15 за позовом ТОВ „Перехід Віменс Паблішинг” до ТОВ „Клуб „ЖЖ” про припинення порушення прав інтелектуальної власності, яка порушена ухвалою Господарського суду міста Києва  від 15.05.2015 року. Так, відповідно до даного позову, з урахуванням заяви про зміну предмета позову, ТОВ „Перехід Віменс Паблішинг” просить суд зобов’язати ТОВ „Клуб „ЖЖ” припинити використання знака для товарів та послуг „Женский Журнал” за свідоцтвом України № 32081 та позначення, схожого до ступеню змішування із зазначеним знаком, під час випуску та розповсюдження друкованого засобу масової інформації – журналу під назвою „Женский журнал для тех, кто хочет жить счастливо”, та в будь-якій іншій господарській діяльності відповідача, а відтак, з огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо наявності у позивача охоронюваного законом інтересу, за захистом якого позивач звернувся з позовом до суду, що, в свою чергу, спростовує доводи Державної служби інтелектуальної власності, викладені в поясненнях.

 Однак, Вищий господарський суд України у постановою №910/13533/15 від 23.02.2016 р. передав справу на новий розгляд до суду І інстанції зазначивши:

Місцевий господарський суд, з яким погодилась апеляційна інстанція, враховуючи те, що господарським судом міста Києва розглядається справа № 910/12226/15 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю “Перехід Віменс Паблішинг” до товариства з обмеженою відповідальністю “Клуб “ЖЖ” про зобов’язання товариства з обмеженою відповідальністю “Клуб “ЖЖ” припинити використання знака для товарів та послуг “Женский Журнал” за Свідоцтвом № 32081 та позначення, схожого до ступеню змішування із зазначеним знаком, під час випуску та розповсюдження друкованого засобу масової інформації – журналу під назвою “Женский” Журнал для тех, кто хочет жить счастливо” та в будь-якій іншій господарській діяльності відповідача, дійшов висновку про наявність у позивача охоронюваного законом інтересу, який підлягає захисту.

Проте, висновки судів попередніх інстанцій є передчасними.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

  Згідно з ч. 1 ст. 20 ЦК України право на захист особа здійснює на свій розсуд.

  З огляду на положення зазначених норм та принцип диспозитивності у господарському судочинстві позивач має право вільно обирати способи захисту порушеного права чи інтересу.

Як свідчать матеріали справи, позивач звернувся з вимогами про визнання недійсним Свідоцтва № 32081 на знак для товарів і послуг та зобов’язання Державної служби інтелектуальної власності України внести відомості до Державного реєстру свідоцтв на знаки для товарів і послуг стосовно визнання повністю недійсним зазначеного свідоцтва з огляду на його невідповідність умовам надання правової охорони на момент подання заявки, а саме, описовості та оманливості знака.

Однак, у позовній заяві та заяві про зміну підстав позову позивач, посилаючись на те, що наявність у відповідача -2 права на знак може призвести до обмеження прав видавців друкованих засобів масової інформації, спрямованих на жіночу аудиторію, не конкретизував, у чому саме вбачається порушення його прав, тоді як суди попередніх інстанцій самостійно визначились про наявність порушеного охоронюваного законом інтересу позивача.

 Аналізуючи дане рішення та інші подібні можна припустити, що саме на позивача покладається обов’язок конкретизувати, у чому саме вбачається порушення його прав та охоронюваного законом інтересу, однак дані висновки потрібно розглядати у взаємозв’язку з принципом римського права «Jura novit curia», що також притаманний нашій правовій системі.

Як бачимо, охоронюваний законом інтерес – це досить примарна юридична конструкція, яка водночас дає можливість захистити своє суб’єктивне право, що може виникнути у майбутньому та проявити креативність у побудові лінії захисту.

Автор: Олександр Коцага